Скло блакитних вітрин ніби між нами лід,
Ти крізь мене дивишся, ніби я тільки привид.
Світ тече по колу, вулиці мій лабіринт,
Я ловлю відблиски тебе у кожному синім склі.
Тиша між словами звук, який мене гріє,
Місто знов мене ховає у свої холодні мрії.
В голові шумить, та я вже не відрізняю,
Де сон, а де ти я просто зникаю.

Скло блакитних вітрин я тону в цьому світлі,
Твої очі, як лід, але я лечу безкрило.
Місто дихає димом, і нам з ним так схоже,
Все, що справжнє, завжди трішки тривожне.

Скло блакитних вітрин я тону в цьому світлі,
Твої очі, як лід, але я лечу безкрило.
Місто дихає димом, і нам з ним так схоже,
Все, що справжнє, завжди трішки тривожне.

Ми розмиті силуети у тумані реклами,
Я шукаю себе між сигналами й драмами.
Світ миготить немов кадри VHS,
І я вловлюю моменти, поки серце ще є.
Доторкнись крізь холод я ще тут, ще не зник,
Мій подих залишиться на склі, як відбиток.
І, може, хтось інший побачить у ньому зміст,
Та це був мій політ крізь неон і крізь міст.

Скло блакитних вітрин я тону в цьому світлі,
Твої очі, як лід, але я лечу безкрило.
Місто дихає димом, і нам з ним так схоже,
Все, що справжнє, завжди трішки тривожне.